«Машини не повинні літати»: 10 польотів болідів NASCAR, що змінили спорт
*
Для стороннього спостерігача NASCAR часто видається монотонною послідовністю лівих поворотів на нескінченних овалах, де пілоти годинами змагаються у витривалості та вмінні тримати траєкторію.
Проте це уявлення про «прості овали» миттєво випаровується в ту секунду, коли багатотонна машина, всупереч законам тяжіння та логіці гоночного боліда, відривається від асфальту. У цей момент NASCAR перестає бути гонкою і стає ареною некерованої фізики, де повітря, що раніше притискало машину до землі, раптом перетворюється на підйомну силу авіаційного масштабу.
Кожен такий політ в історії серії – це тригер змін, момент істини, що змушував інженерів переписувати регламенти, а власників трас – перебудовувати трибуни. В NASCAR діє залізне правило: машини не повинні літати.
Якщо болід злітає – значить, технічна думка досягла своєї межі, і спорт потребує негайної еволюції. Безпека сучасних гонок написана понівеченим металом, де кожна інновація є результатом вивчення страшних моментів, коли межа між швидкістю та виживанням ставала надто тонкою.
1. Боббі Еллісон – Talladega, 1987
Інцидент за участю Боббі Еллісона на суперспідвеї Талладега у 1987 році є, без перебільшення, найважливішим кейсом у сучасній історії NASCAR, оскільки він назавжди змінив ДНК спорту, поклавши край епосі «диких» 70–80-х років.
Під час гонки Winston 500 на 22-му колі у Buick LeSabre Боббі Еллісона стався вибух двигуна, що миттєво призвело до порізу задньої правої шини. На швидкості, що перевищувала 210 миль на годину (близько 338 км/год), болід розвернуло на 180 градусів. У цей момент машина, що йшла у щільному пакеті, злетіла в повітря, врізавшись у захисну загорожу поблизу фінішної лінії.
Болід буквально розрізав близько 30 метрів сталевої сітки, розкидаючи уламки, які ледь не вбили глядачів на трибунах. Тільки завдяки щасливому випадку та геометрії траси болід не вилетів на трибуни повністю, зупинившись на самому краю прірви між треком і глядачами.
Причина зльоту боліда Еллісона полягала у фундаментальній аеродинамічній вразливості сток-карів того часу. На швидкості понад 190 миль на годину будь-який розворот машини боком або задом створює колосальну підйомну силу через пласку форму днища та аеродинамічний профіль кузова, який починає працювати як крило літака.
У 1987 році не існувало жодних пристроїв для руйнування цього повітряного потоку, а швидкість була настільки високою (Білл Елліотт напередодні встановив рекорд – 212,809 миль/год), що ваги машини було недостатньо, щоб протидіяти підйомній силі.
Після цього інциденту NASCAR фактично визнав, що швидкість на суперспідвеях стала занадто небезпечною для поточної інфраструктури. Це призвело до запровадження рестрикторних пластин у 1988 році.
Рестрикторні пластини – це металеві диски з чотирма отворами (розміром від 0,875 до 1 дюйма), що встановлювалися між карбюратором та впускним колектором. Це дозволило зменшити швидкість болідів приблизно на 10 миль на годину, утримуючи їх нижче критичного порогу 200 миль/год.
Введення рестрикторів призвело до формування «пакетних гонок» (pack racing), де машини змушені йти щільними групами, що створило нові виклики для безпеки, але запобігло неконтрольованим зльотам через надмірну швидкість.
2. Марк Мартін – Talladega, 1996
Політ Марка Мартіна у 1996 році став болючим нагадуванням про те, що навіть після примусового обмеження потужності двигунів, повітря залишається головним ворогом боліда NASCAR, якщо його кузов не забезпечує достатньої аеростабільності при бічних контактах.
Під час гонки DieHard 500 у Талладезі Марк Мартін став учасником масової аварії на 117-му колі. Його болід Форда під номером 6 отримав удар, який спровокував занос. Машина почала ковзати боком, і під впливом повітряного потоку, що вдарив у бічну панель, передня частина боліда піднялася вгору. Це призвело до серії видовищних і небезпечних переворотів через дах. У тій же аварії постраждав Дейл Ернхардт-старший, який отримав перелом ключиці та грудини.
Цей випадок довів, що рестрикторні пластини не вирішують проблему зльотів повністю. Якщо машина втрачає контакт із дорогою хоча б на кілька міліметрів, потік повітря підхоплює її незалежно від потужності двигуна.
Значення цього інциденту полягало в тому, що NASCAR вперше почав серйозно аналізувати критичний кут атаки кузова боліда. Було виявлено, що коли передній бампер піднімається, створюється ефект вітрила, який миттєво перетворює кінетичну енергію боліда на вертикальну підйомну силу.
Після польоту Мартіна технічний департамент NASCAR ініціював масштабні дослідження аеродинаміки бокових поверхонь. Почалася активна робота над формою «спідниць» (side skirts) та задньої частини боліда, щоб мінімізувати кількість повітря, яке може потрапити під днище під час заносу. NASCAR запровадив суворіші правила щодо мінімального дорожнього просвіту, щоб утримати передню частину машини максимально притиснутою до асфальту навіть під час інтенсивних маневрів.
3. Джо Немечек – Talladega, 1997
Якщо аварія Еллісона дала нам рестриктори, то аварія Джо Немечека у 1997 році подарувала світові одну з найбільш геніальних та ефективних систем безпеки в історії автоспорту - roof flaps.
Джо Немечек, який виступав на Шевроле №40, потрапив в аварію на 8-му колі гонки в Талладезі після контакту з болідом Бакшота Джонса. Його машина почала обертатися навколо своєї осі, і в якийсь момент потік повітря підняв її настільки високо, що болід здійснив кілька повних переворотів у повітрі.
Це було наочне демонстрування того, як болід перетворюється на некерований снаряд, щойно його задня частина починає генерувати підйомну силу.
Проблема полягала в тому, що на високих швидкостях повітря над дахом боліда рухається швидше, ніж під ним (або всередині салону), створюючи зону низького тиску. Відповідно до принципу Бернуллі, ця різниця тисків створює виштовхувальну силу, спрямовану вгору. При розвороті машини на 90 або 180 градусів ця сила стає достатньою, щоб відірвати болід від землі.
Це була кульмінація серії аварій (включаючи перевороти Расті Уоллеса в 1993 році), яка змусила NASCAR запровадити революційну систему.
Система складається з двох клапанів на даху, які утримуються закритими під час звичайної їзди за допомогою магнітів та пружин. Коли машину розвертає, різниця тисків під клапаном і над ним змушує його миттєво відчинитися. Відчинені клапани працюють як аеродинамічні гальма та дефлектори, руйнуючи потік повітря над дахом і «прибиваючи» машину назад до траси.
Це пристрій, який не потребує електроніки чи дій пілота, працюючи виключно на законах фізики.
4. Елліотт Седлер – Talladega, 2003
Аварія Елліотта Седлера у 2003 році показала, що навіть за наявності roof flaps, аеродинаміка днища боліда може стати причиною катастрофічного зльоту, якщо повітря потрапляє під машину під певним кутом.
Під час гонки у Талладезі Седлер потрапив у завал, де його болід розвернуло на 180 градусів. Машина злетіла, перекинулася на дах і почала ковзати по асфальту, після чого здійснила серію хаотичних переворотів. Удар був настільки потужним, що машина була повністю знищена, хоча пілот залишився неушкодженим.
Цей інцидент змусив NASCAR переглянути підхід до регулювання висоти підвіски та форми днища боліда. NASCAR виявив, що команди налаштовували машини так, щоб задня частина була занадто високою для отримання переваги у швидкості, що створювало небезпечну щілину для повітря при розвороті.
Були введені суворі обмеження на висоту задньої частини боліда. Почалася робота над «закриттям» днища, щоб мінімізувати зони, де повітря може створювати надлишковий тиск знизу вгору.
Ця аварія стала одним із аргументів для розробки «Машини завтрашнього дня» (Car of Tomorrow), де дах був піднятий на 4 дюйми для кращого захисту голови пілота при таких переворотах.
5. Майкл Волтріп – Daytona, 2009
Аварія Майкла Волтріпа на Daytona 500 у 2009 році продемонструвала нову загрозу: як надмірна агресивність у штовханні суперника може призвести до зльоту в самому центрі пелотону.
Майкл Волтріп став жертвою невдалого контакту під час бамп-драфтингу – практики, коли пілот ззаду штовхає пілота попереду для збільшення швидкості обох. Його болід Toyota Camry під номером 55 був підбитий, розвернутий і піднятий повітрям, після чого врізався у внутрішню загорожу. Ситуація ускладнювалася тим, що аварія сталася у щільному трафіку, де інші машини діяли як аеродинамічні «екрани», що підсилювали турбулентність.
NASCAR відреагував введенням жорстких правил щодо взаємодії болідів на суперспідвеях. Було введено правило, що забороняло штовхати суперника в зонах поворотів, де стабільність машини є мінімальною.
Пізніше на задні бампери почали наносити спеціальну ковзку стрічку (slip tape), яка дозволяла бамперам машин зісковзувати один з одного при контакті, не створюючи крутного моменту, який призводить до розвороту.
Цей період також збігся з введенням нових правил рестартів у два ряди, що мало на меті впорядкувати рух пелотону та зменшити хаотичні контакти.
6. Карл Едвардс – Talladega, 2009
Фініш гонки у Талладезі у квітні 2009 року став одним із найбільш шокуючих моментів десятиліття. Карл Едвардс, намагаючись заблокувати Бреда Кезеловскі на останніх метрах, відірвався від землі та врізався у захисну сітку прямо перед глядачами.
Болід Едвардса після контакту з Кезеловскі злетів, вдарився об передню частину машини Раяна Ньюмана і був підкинутий ще вище, врізавшись у захисну сітку. Машина буквально розлетілася на шматки, а уламки двигуна та кузова травмували глядачів на трибунах. Едвардс виліз із розбитого авто і пробіг фінішну лінію пішки, але спорт зрозумів: так тривати не може.
Ця аварія мала величезні наслідки для дизайну болідів та трас. У той час боліди Car of Tomorrow (CoT) мали високе заднє антикрило. Аналіз показав, що при розвороті задом це крило працювало як важіль, що піднімав задню частину машини в повітря.
В результаті NASCAR повернувся до використання традиційних спойлерів. Траси почали модернізувати захисні сітки, додаючи більше сталевих тросів та змінюючи спосіб їх кріплення до опор. Були додані подовжені вертикальні «плавники» на заднє скло та дах, щоб руйнувати повітряний потік при боковому ковзанні.
7. Кайл Ларсон – Daytona, 2013
Аварія Кайла Ларсона під час гонки серії Nationwide (нині O'Reilly) у Дейтоні стала найстрашнішим сценарієм для NASCAR з точки зору безпеки фанатів.
На останньому колі масова аварія призвела до того, що болід Ларсона злетів і врізався у захисну сітку. Сила удару була такою, що передня частина боліда разом із двигуном була відірвана і застрягла у сітці, а одне з коліс перелетіло через загорожу і впало на трибуни. Понад 28 глядачів отримали поранення, деякі – критичні.
Цей інцидент змінив інфраструктуру американських автодромів назавжди. Було виявлено, що найслабшим місцем сітки були ворота для проходу персоналу. Їх було повністю перепроектовано, посилено сталевими пластинами та додатковими тросами товщиною 1 дюйм.
Траса у Дейтоні розпочала проект реконструкції вартістю 400 млн доларів, у рамках якого трибуни були відсунуті далі від треку, а перший ряд глядацьких місць піднятий значно вище. Для молодших серій було введено заборону на штовхання у поворотах суперспідвеїв, щоб мінімізувати ризик таких хаотичних аварій.
8. Остін Діллон – Daytona, 2015
Через два роки після інциденту з Ларсоном, на тій же фінішній прямій у Дейтоні, болід Остіна Діллона пройшов найжорсткіший тест на виживання.
Після фінішу гонки Coke Zero 400 у болід Діллона влетіли інші машини, підкинувши його вертикально вгору. Машина вдарилася об верхню частину сітки, здійснила кілька переворотів і впала на асфальт дахом вниз, після чого в неї врізався Бред Кезеловскі. Це був неймовірно потужний удар, але цього разу сітка витримала, а двигун залишився всередині машини (завдяки посиленим тросам кріплення).
NASCAR знову змушений був діяти, щоб запобігти таким катастрофам. Було введено обов’язкове використання зворотних клапанів (check valves) у паливних та масляних системах, щоб запобігти витоку рідин при переворотах (у Діллона стався витік мастила, що могло призвести до пожежі).
Почалися дискусії про те, як контролювати енергію болідів у моменти, коли пілоти вже перетнули лінію, але продовжують рух на повній швидкості у пакеті. Дах боліда Діллона витримав удар, але NASCAR вирішив ще більше зміцнити верхню частину клітки безпеки.
9. Кріс Бюшер – Talladega, 2016
Аварія Кріса Бюшера довела, що навіть досконала аеродинаміка не може скасувати закони фізики, якщо машина отримує бічний імпульс на нерівній поверхні.
Болід Бюшера потрапив у завал, його розвернуло боком, і він почав перевертатися на траві внутрішнього поля. Попри те, що roof flaps спрацювали миттєво, вони не змогли зупинити переворот, оскільки машина «зачепилася» за м’яку траву.
Цей кейс став доказом того, що roof flaps ≠ абсолютна безпека. Вони ефективні для запобігання зльоту через повітряний потік, але безсилі проти механічного перекидання.
NASCAR почав вимагати від трас замінювати траву на асфальт у критичних зонах, щоб боліди могли ковзати, а не перевертатися при вильоті з траси. Інженери почали більше уваги приділяти «бічній силі» – тому, як бік машини взаємодіє з повітрям, щоб зробити боліди менш схильними до раптових розворотів.
10. Раян Ньюман – Daytona, 2020
Аварія Раяна Ньюмана на останньому колі Daytona 500 у 2020 році стала найбільш шокуючою подією останнього десятиліття, яка безпосередньо вплинула на створення боліда нового покоління.
Болід Ньюмана лідирував на останньому колі, коли контакт із Раяном Блейні відправив його у стіну. Машина злетіла, перевернулася і в такому стані отримала прямий удар у зону даху з боку водія від боліда Корі Ладжоя, який рухався на швидкості понад 190 миль/год. Ньюман отримав серйозну травму голови але вижив.
Ця аварія ініціювала наймасштабніший перегляд безпеки за останні 20 років.
Було введено додаткову сталеву поперечину в передній частині даху (названу на честь Ньюмана – Newman Bar), яка захищає голову пілота при прямих ударах зверху. NASCAR зобов’язав команди встановлювати масивні сталеві або композитні плити вздовж усього каркасу, щоб запобігти проникненню деталей іншої машини всередину копіту.
Більшість інновацій, випробуваних після аварії Ньюмана (включаючи нову структуру шасі та енергопоглинаючі матеріали), стали основою боліда Next Gen, який дебютував у 2022 році.
*
Феномен польотів болідів NASCAR обмежений переважно двома трасами – Daytona та Talladega. Причина криється у поєднанні екстремальної швидкості, високого бенкінгу та специфіки аеродинамічного пакету.
На цих трасах боліди рухаються у щільних групах, де повітряний потік стає «брудним» і нестабільним. Коли машина йде в пакеті, вона знаходиться в зоні низького тиску, створеній машиною попереду. Будь-яка помилка або контакт призводять до того, що машина виходить із «повітряного мішка», і на неї раптово обрушується колосальний тиск зустрічного повітря.
При швидкості понад 310 км/год аеродинамічні сили стають домінуючими над вагою машини. Для порівняння: сучасний пасажирський літак злітає на швидкості близько 240-280 км/год. Болід NASCAR має набагато меншу площу «крила», але його форма при розвороті на 90 градусів створює достатньо підйомної сили, щоб підняти 1.5 тонни металу.
Сучасна безпека в гонках – це результат десятиліть страшних моментів, кожен із яких змушував NASCAR ставати кращим. Машини літають не тому, що NASCAR небезпечний або застарілий. Вони літають, бо цей спорт постійно шукає ту саму тонку межу між неймовірною швидкістю та людським виживанням.
Сьогодні, завдяки впровадженню рестрикторів, roof flaps, посилених сіток та каркасів Next Gen, пілот має шанс вижити в аваріях, які раніше були б фатальними.
NASCAR довів: небо належить літакам, а боліди повинні залишатися на землі – навіть якщо для цього доводиться кидати виклик самій фізиці. Кожен такий політ назавжди закарбований у правилах, що рятують життя пілотів сьогодні.
*
P.S. Райан Пріс на цьогорічній Дейтоні 500 довів, що ніякі технологічні засоби не здатні втримати його від польотів.
